Ежен Делакруа. «Прощання Ромео та Джульєтти» (1845)

Ми часто дорікаємо собі, що змінилися; насправді змінилося те, що довкола нас. Що може бути гіршим за це?
 
У мене є два, три, чотири друзі. І що ж? Я змушений з кожним із них бути різною людиною або, швидше, кожному з них показувати ту особу, яка їй зрозуміла.
 
Це одне з найбільших нещасть - ніколи не бути до кінця зрозумілим і відчутним однією і тією ж людиною; коли я про це думаю, мені здається, що в цьому саме й полягає невиліковна рана життя: вона — у неминучій самоті, на яку засуджено серце.
 
Дружина, яка нам під стать, - найбільше благо. Я хотів би, щоб вона переважала мене, ніж навпаки.