Ліонський музей образотворчого мистецтва.
Серія з кількох портретів душевнохворих, яка сьогодні вважається справжньою вершиною французького живопису ХІХ століття, не принесла Теодору Жерико прижиттєвої слави: він писав своїх «Божевільних» в останній, 32-й рік свого недовгого та сумбурного життя, долаючи депресію, відчай та пекельні болі кількох операцій на травмованому падінні з коня хребта.
Запалені очі з судинами, що лопалися, скошені кудись убік. Душевнохвора уникає зорового контакту. Її щелепи та надбров'я напружені. Особливу роль у виявленні жалюгідної долі героїні відіграє одяг. Погляньте на оборки її чепця: їх колір різко відтіняє хвору жовтизну шкіри старої, але головне навіть не в колориті. Подібні оборки завжди ретельно крохмалилися і завдяки цьому тримали форму. А тут оборка неживо обвисла, бо їхній господині давно вже немає справи до зовнішніх пристойностей. Клапки сивого волосся вибиваються з-під чепця, а його тасьми залишаються розв'язаними, бовтаючись уздовж щік. З-під сукні видно нижню сорочка. Всі ці «неохайні» подробиці потрібні Жерико, щоб показати, наскільки вимкнена його героїня зі світу норми та пристойностей і занурена у свій стан. У цієї баби був реальний прообраз – пацієнтка лікарні Сальпетрієр, яка не переносила, якщо хтось поряд висловлював радість. Тоді вона відчувала муки заздрощів і гніву, які неминуче закінчувалися судорожним нападом.Китайці звуть заздрість "хворобою червоних очей". Навряд чи про це знав Жерико, але зобразити цю та інші деталі вигляду психічно хворої йому вдалося з лякаючою проникливістю.
Справжній романтик наприкінці шляху завжди стає реалістом – саме це й сталося з Жерико, коли в останній рік короткого та яскравого життя він писав своїх «Божевільних».
